Звати мене Оксана Савак, я лікар, цивільний лікар, працюю в інституті онкології.
Ну, дивіться, до вчорашнього дня я була в інстітуті раку, займалася онкохворими пацієнтами, так.
І ми готові були приймати, якщо потреба була цівільних, ну поранених мається на увазі. Тобто це цілий день у нас так проходив. Ми займалися заготівлею крові для можливої потреби.
В нас 600 онкохворих було, ми виписали, їх залишилося у нас десь 100 пацієнтів, які не можуть піти додому по різних причинах. Більшість причин, що їх родичи не можуть приїхати і забрати.
Вот, тому весь персонал працює в такому складному режимі, бо не може добраться, багато людей живе за містом, багато обстрілів і вони не доїжджають, або комендантська година, або немає транспорту, тому люди по 2-3 доби чергують.
від 3 до 6 в нас було максимально тревог, авіа, тому всіх людей евакуюємо на цей час в підв ал, що теж дуже важко.
У нас є онкохворі діти, які після трансплантації, тому ми навіть не виносимо їх з підвалу, ми там организували їм допомогу.
ви ж розумієте, наскільки обладнані наші підвали — дивитися, як вони там лежать, це просто катастрофа.
Вони й так страждають, а так ми ще вимушені їх… ми не можемо їх захістити і дати їм якісну медичну допомогу. Вони вимушені лежати в якіхось подвалах, в тих умовах, яких є.
Ну, вот в такому режимі ми живемо, але зараз ми за містом, не буду казати де.
У нас тут все дуже критично, всю нічь… висадився війсковий десант, цілу нічь була така битва, на ранок у нас було багато поранених, а серед ордовців поранених не було, всі були двухсоті.
А сьогодні в нас самоорганізація, тому що тут військова частина, в неї бомбили вчора. Висадився десант, його розбили, і ми так підозрюємо, що ніч вони знову будуть нас бомбити, тому що вони дуже злі.
Ну вот так у нас починається день.
А зараз ми чекаємо нічь, працюють діверсійні групи
А росіяни перевдягаються в форму українськіх військових або поліцейських, при цьому розстрілюють наших, ну ось така у нас сітуація.
В нас вже є один важко поранений і один двухсотий. Це мертвий, труп. Це перша смерть. Сьогодняшня перша смерть, на руках. Тобто хлопця привезли, він ще був живий, але безнадійний, тому що постріл був в потилицю. Дуже… Не совместиме с життям був.
Люди самоорганізувалися, нам не вистачає зброї, у нас стоять черги в військомати, зараз теріторіальна оборона в нас зібралася — чоловік 300, які готові захищати.
Ну, ми чекаємо, що нам, забеспечать нас зброєю, то єсть, броніками. А ми організували медичний пункт надання медичної допомоги, домедичної. Є лікарня, яка приймає, а ми тут на місці за Теробороною, багато цивільного населення, багато дітей, які в підвалах знаходяться.
Дуже небезпечно зараз в Україні, стріляє все в містах, люди стараються виїхати в села, подальше від міст. Тому що взривають і жилі масиви, будинкі і скрізь небезпечно. Безпечних місць в Україні немає.
Ну, чоловік зі мною, дітей ми вивезли у безпечні місця. Вони неповнолітні.
Тобто тактика росіян не міняється з Другої світової війни — Коли тут взривається, вони вилазять скрізь, їх настількі багато.
вони закидають м’ясом, вони кидають сюди людей, кидають, кидають, кидають.
В них є дуже багато зброї, єдина надія, що в них немає пального, тому вони багато кидають технікі.
Звичайно страшно, тому що це по всіх містах, і їх дуже багато. А ми… Ну, армія наша сильна, хлопці стоять з дівчатами, нас оберігають. Но ми, як цівільне, мирне населення, теж хочемо долучитися до знищення ворога. Ми дуже сподівались на допомогу, звичайно, Європи і Амеріки. Дуже сподівалися, що вони повітря закроють, но нам ніхто не хоче допомагать у цьому.
Те, що вони дають зброю, це вже, звичайно, дуже добре, але нам треба закрити повітря. І враховуючи те, що росіяне зараз беруть, тактика їх взяти якісь стратегічні об’єкти — атомні станції і все таке, Європа повинна подумати хоча б про себе, якщо не про нас. Якщо рване атомна станція, то постраждають не лише українці. Всі знають, що Чорнобильску станцію росіяни вже захопили. Ми будемо старатися, але ж ви розумієте.
Ви, Європа, мали би подумати про це.